Коли говорять про архітектуру Барселони, майже завжди звучить одне ім'я — Антоні Гауді. І це справедливо: Sagrada Família, Casa Milà, Park Güell — усе це справді генії рівня, який важко з чимось порівняти. Але проблема в тому, що слава Гауді настільки затьмарила решту, що більшість туристів навіть не підозрюють: половину улюблених «інстаграмних» фасадів Ешампле спроєктували зовсім інші люди — і в декого з них історія не менш дивна, ніж у самого Гауді. Розповідаємо про п’ятьох архітекторів, без яких Барселона виглядала б зовсім інакше.
Льюїс Доменек-і-Монтанер: людина, яка «винайшла» каталонський модернізм ще до Гауді
Якщо чесно, саме Доменек-і-Монтанер заклав фундамент того стилю, який ми зараз називаємо каталонським модернізмом — і зробив це раніше, ніж Гауді почав будувати щось справді «гауді-подібне». Він народився в Барселоні у 1849 році, спочатку вивчав фізику й природничі науки, а вже потім перейшов на архітектуру. Пізніше став професором, а з 1900 року — директором Школи архітектури Барселони, тобто буквально навчав те покоління архітекторів, серед яких був і Пуч-і-Кадафалк.
Найвідоміша його робота — Палац каталонської музики (Palau de la Música Catalana, 1905−1908), збудований на замовлення хорового товариства Orfeó Català і профінансований виключно народними пожертвами. Це будівля-дивовижа (сам архітектор називав такі приміщення Wunderkammer, «кімната див»): скляні стіни на металевому каркасі замінюють традиційну несучу конструкцію фасаду, завдяки чому всередину ллється природне світло, а колонада з квітковими капітелями, вкритими мозаїкою в пастельних тонах, оточує головну залу. Незважаючи на неймовірну складність оздоблення й десятки різних майстрів — скульпторів, мозаїчистів, вітражистів, — весь комплекс збудували всього за три роки.
Доменек-і-Монтанер був не лише архітектором, а й активним політиком, борцем за каталонську автономію, а ще — палким аматором музики й дослідником середньовіччя, який особисто вивчав романську архітектуру каталонських гірських церков. Разом із Palau de la Música його друга головна робота, Лікарня Сант-Пау, входить до списку Світової спадщини ЮНЕСКО — рідкісний випадок, коли лікарня визнана об'єктом культурної спадщини нарівні з концертним залом.
Жузеп Пуч-і-Кадафалк: архітектор, який став президентом Каталонії
Про нього ми вже писали в контексті Casa Amatller і Palau Macaya, тож нагадаємо коротко найнесподіваніший факт: Пуч-і-Кадафалк не залишився просто архітектором. У 1917−1924 роках він очолював Mancomunitat de Catalunya — фактично був головою каталонського самоврядування, тобто найближчим аналогом президента автономії, який на той момент існував. Це унікальний випадок серед провідних архітекторів модернізму: людина, що спроєктувала ступінчастий фронтон Casa Amatller та готичні вежі Casa de les Punxes, водночас керувала політичним життям цілого регіону.
Це, мабуть, найнесправедливіше забутий архітектор із цього списку. Жюжоль почав співпрацювати з Гауді ще студентом і продовжував працювати з ним понад двадцять років — над Casa Batlló, Casa Milà та Park Güell. Причому мова не про технічну допомогу: серед дослідників творчості Гауді існує стійка версія, що саме Жюжоль значною мірою вплинув на колористику й орнаментальні рішення пізнього Гауді.
Найвідоміший приклад — та сама хвиляста лавка-змій навколо центральної площі в Park Güell, вкрита мозаїкою тренкадіс із розбитої кераміки. Це не робота Гауді — її повністю спроєктував і виконав Жюжоль. За легендою, щоб лавка ідеально повторювала форму людського тіла, робітників буквально садовили на ще не застиглий цемент, і той приймав форму сидіння.
При цьому в архітектора була і власна, самостійна кар'єра — зокрема, церква у Віставелья (Vistabella) вважається однією з найоригінальніших релігійних споруд каталонського модернізму. Але через десятиліття тісної співпраці з Гауді ім'я Жюжоля для широкої публіки практично злилося з ім'ям його вчителя й колеги — попри те, що частину найвпізнаваніших деталей у роботах Гауді насправді придумав саме він.
Енрік Саньєр: архітектор, який збудував більше за всіх, а прославився менше за всіх
Ось справді парадоксальна історія. Якщо запитати випадкового перехожого в Барселоні, хто спроєктував найбільше будівель у місті, навряд чи хтось згадає ім'я Енріка Саньєра. А тим часом, за різними оцінками, упродовж майже п’ятдесятирічної кар'єри (між всесвітніми виставками 1888 та 1929 років) він спроєктував близько 500 будівель, з яких понад 300 — саме в Барселоні, переважно в районі Ешампле.
Саньєр працював в еклектичному стилі — поєднував неоготику, необароко та елементи модернізму, залежно від замовлення, — і саме тому ніколи не потрапляв в жодну зручну «шухляду» для мистецтвознавців. Серед його найвідоміших робіт: Палац юстиції Барселони, будівля митниці (Duana), храм Святого Серця на горі Тібідабо та будинок ощадної каси Caixa de Pensions на вулиці Via Laietana. Він тричі отримував головну муніципальну премію Барселони за найкращу споруду року — більше, ніж будь-хто інший архітектор цього періоду, включно з Гауді. У 2009 році міська рада Барселони офіційно заснувала туристичний «Маршрут Саньєра» (Ruta Sagnier) — визнання, яке прийшло майже через вісімдесят років після смерті архітектора.
Енрік Міральєс: архітектор XX століття, який показав, що каталонська традиція не закінчилася на модернізмі
Усі попередні імена — це модернізм кінця XIX — початку XX століття. Але Барселона продовжувала народжувати видатних архітекторів і значно пізніше. Енрік Міральєс (1955−2000) — можливо, найважливіший каталонський архітектор другої половини XX століття, хоча його кар'єра трагічно обірвалася в 45 років.
Його найвідоміша барселонська робота — реконструкція ринку Санта-Катерина (Mercat de Santa Caterina), завершена вже після смерті архітектора його дружиною та партнеркою Бенедеттою Тальябуе. Замість того щоб знести старий неокласичний ринковий павільйон 1845 року, команда зберегла три з чотирьох оригінальних фасадів, а над ринком підняла величезний хвилястий керамічний дах, схожий на строкате абстрактне полотно з мотивами фруктів та овочів, що продаються всередині. Дах видно навіть з висоти пташиного польоту — саме там, зверху, найкраще розкривається задум архітекторів.
Поза Барселоною Міральєс відомий передусім будівлею Шотландського парламенту в Единбурзі — проєктом настільки складним і суперечливим, що його будівництво розтягнулося на роки й супроводжувалося серйозним перевищенням бюджету, але зрештою здобуло архітектурну премію Стірлінга. Міральєс помер від пухлини мозку в 2000 році, ще до завершення обох цих знакових проєктів, і саме Тальябуе довела справу його життя до кінця.
Чому ми знаємо тільки Гауді
Якщо коротко: Гауді був геніальним самотнім диваком, чия біографія (і трагічна смерть під колесами трамвая) сама по собі — готовий міф, зручний для туристичних путівників. А от Доменек-і-Монтанер, Пуч-і-Кадафалк, Жюжоль, Саньєр і Міральєс — це історія про те, як ціле покоління (а в випадку з Міральєсом — і наступні покоління) талановитих людей будувало місто паралельно, часто в прямій конкуренції одне з одним (згадайте хоча б «Квартал роздору»), і саме ця конкуренція, а не робота одного генія, зробила Барселону тим архітектурним музеєм під відкритим небом, яким вона є сьогодні.
