В цьому випуску я хочу розповісти вам про наш прихисток від війни — село Микуличин в Карпатах. Коли ми їхали з Києва, плану де зупинитись в нас не було. Тривожна валізка з документами, дуже мінімум речей (їхали ми на 2−5 днів, ага), коти та корм для них. От і все.
Це текстова версія мого подкасту про подорожі - Україна за кермом. Слухати подкаст можна тут:
Завдяки тому, що ми доволі часто подорожуємо по Україні на авто, виїхати з Києва вийшло без корок та доволі швидко, обрали непопулярні дороги. Але все ж таки в першу ніч житло знайти не змогли та ми ночували на парковці в Камʼянці Подільському. Отак всі разом — з дитиною, мамою, двома котами в одній машині. Так собі досвід.
Наступного дня у нас вийшло знайти готель на 1 ніч, а вже потім місцеві порадили хатинку в низькогірному селі Микуличин. То було справжнім порятунком.
Тож…Вже більше 2-х місяців ми живемо в цьому селі, кожного дня мріючи повернутись в Київ. В умовах війни ми емоційно виявились нездатними до того, щоб роздивитись красу навкруги. Та й інших справ, якщо чесно, було чимало. Але сьогодні на знак подяки цьому чарівному куточку України, я хочу розповісти про нього свої історії.
Ні, тут не буде розповідей «що подивитись в Микуличин», бо, по-перше, останнього разу як туристи ми відпочивали в тут років 5 тому, тож інформація щодо закладів і подібного може бути трохи застарілою, а по-друге, ви то все нагуглите собі за хвилин 5, коли зберетесь на відпочинок.
З розваг тут походи, рибалки, чани, гастротуризм — типовий набір для будь-якого гірського села в Карпатах. Є класні будиночки, є старі хатки — відпочинок на будь-який смак.
Натомість я розповім вам дещо цікавеньке. На мій погляд.
Трошки історії
Міста і села не виникають на порожньому місці. Так вийшло і тут. Ще за часів неандертальців, близько 40 тисяч років тому, на території сучасного села Микуличин проживали древні люди. Знахідки доводять, що на цій території колись давно жив народ, який збирав корінці та полював, а жили вони у дерев’яних конструкціях, які були накриті мамонтовою шкірою.
Щодо мамонтів тут варто зробити невеличку ремарку. В Івано-Франківській області (а саме до неї відноситься Микуличин) є село, про яке, мабуть, чув кожен! Справжня світова знаменитість!
Село Старуня, яке в 1907 році стало відоме на весь світ. Біля потоку Лукавець в озокеритній шахті на глибині 12,5 м було знайдено мамонта, а трохи глибше — волохатого носорога, гігантського оленя, різних викопних птахів та земноводних. Наукова цінність цих знахідок полягає у тому, що в озокеритових пластах соляного озера туші тварин забальзамувалися і зберегли свою цілісність разом з м’якими тканинами (саме властивості озокериту стали запорукою збереження знайдених прадавніх тварин у ґрунт).
Окрім того, науковці не лише в Україні, а й в інших країнах переконані: під Старунею й до сьогодні зберігається ще багато світових знахідок, аж до останків прадавньої людини. Тож сьогодні кожен науковець, який досліджує Старуню мріє знайти забальзамовані тіла наших пращурів — кроманьйонців.
Для невеличкого села вже непогана слава, правда? Але й це ще не все. Зараз Старуня відома постійно діючими …вулканами!
Річ у тому, що геологічна будова тут сприяє великій сейсмочутливості, віддалені землетруси інколи призводять до появи малих тріщин, провалів, порогів, невеликих водоспадів. Поблизу села розташований вулкан з висотою конуса 3 м й довжиною глинистих потоків 10−60 м. З’явився він у 1977 р. внаслідок землетрусу в Румунії й нараховує нині 8 кратерів і 12 непостійних мікрократерів, які виділяють газ, воду, глинисту пульпу, нафту.
Ну тобто це не типовий вулкан, виверження яких ми звикли спостерігати в новинах. Але досить цікава штука. Я грязьові вулкани бачила в румунських Карпатах. Там їх значно більше і видовище доволі епічне, хоч і грязьове.
Єдине, хочу попередити. Біля вулканів варто бути обережними, щоб струмінь гарячої води чи нафти не потрапив на тіло й не обпік.
Але ми трошки відволіклися від Микуличина! А селу, на хвилиночку, вже понад 600 років! Адже перша згадка про нього датується 1412 роком.
Назва поселення походить від його першого власника, вірного підданого Данила Галицького — Микули. Землі руському воєводі дісталися у якості подарунка.
Якщо ви ще не чули, то Микуличин — одне з найбільших сіл в Україні. До 1928 року протяжність села була 44 кілометри! Тоді до складу Микуличина входили Татарів та Ворохта.
Опришки — українські робін гуди
Дуже цікава сторінка історії села — опришківський рух. Зокрема, про таку постать як Олекса Довбуш чули всі туристи Карпат. Український Робін Гуд, розбійник, ватажок опришків.
Про скарби Довбуша ходять сотні легенд. Довбушеві скелі, Довбушеві печери, Довбушеві камені… Місто Рахів — то місце, де Довбуш рахував гроші. Село Ділове (село, де розташований один із географічних центрів Європи, між іншим) — тут Довбуш ділив гроші.
Ким же був Олекса Довбуш?
Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів та багатіїв і, ніби то, роздавали награбоване бідним. Останнє піддається сумнівам. Опришки орудували кілька століть та крім Довбуша мали багато ватажків. Але люди досі пам’ятають саме його.
Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював він напади на прохання жителів того чи іншого села. Страждали від його ватаги та торгові каравани. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Його терор виражав народну помсту. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина — майбутнього класика польської літератури, Франциска Карпінського. Олекса переконався у гарному відношенні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєтку панів.
Найнебезпечнішими періодами для ватаги були довгі карпатські зими. Зимою дуже важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати ватагу. Сам він зимував у горах, у спеціальних таємних схованках (інколи у печерах) із заготовленими раніше харчами. Щороку склад Довбушевого загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначалося місце збору, куди приходили й старі члени загону і новачки.
У Олекси Довбуша був брат Іван — теж відомий лідер опришків. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстоким та безжальним. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана у корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван вбив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав.
Після бійки Іван залишив загін Олекси. На Бойківщині він зібрав власний загін. Не факт, що Олекса та Іван назавжди залишились ворогами. Можливо саме за підтримки загону Івана у 1744 році Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич. Перед смертю Іван заповів церкві у селі Бенява свій опришківський ніж. З одного боку того різака був вирізьблений список загиблих від руки Івана Довбуша.
Поблизу Микуличина, в селищі Яремче розташована стежка Довбуша — туристичний маршрут, який починається від каменя Довбуша. Але попереджаю: не плутайте Камінь Довбуша в Яремчі зі Скелями Довбуша, які розташовані неподалік села Бубнище.
Камінь Довбуша досить відоме місце вже багато десятиліть. Сюди свого часу приїздили Іван Франко, Соломія Крушельницька, Михайло Коцюбинський.
Однак найцікавішим місцем на «Стежці Довбуша» є комора Довбуша. За легендою біля каменя є вхід у печери, де захована скриня з довбушівським золотом. Вхід до печери можна побачити тільки раз у рік — в ніч на Івана Купала. Проте заволодіти ними вам однаково не вдасться, оскільки скарби зачаровані. Той, хто винесе скарб з печери, закам’яніє вмить, щойно золото зблисне у місячному сяйві.
с. Микуличин, гора Костел
Ми не особливо майстри на походи в гори, ба навіть з Говерлою в нас поки не склалося.
Але Микуличин то ідеальне місце для прогулянок горами. Коли ти наче і за межі села не вийшов, а вже і на гору піднявся і каньйон з водоспадом побачив.
Там захований справжнісінький каньйончик і мальовнича скельна вершина Костел, там повно звивистих стежок та стежинок, колод, пнів, гротів, камінців та каменюк. Тож кращого місця, аби відпочити годі й шукати
Маршрутів довкола і з Микуличина дуже багато, ви можете знайти їх всі в мережі. Але є дві місцини, які я дуже раджу — гора Костел та каньйон річки Прутець Чемигівський.
Наприклад, гору Костел ми підкорили двічі! Друга її назва Горган Бурачківський.
Висота гори всього 1049 метрів, підйом легкий і завершується він потужною скелею зі скелястим майданчиком з відвісним обривом. З гори відкривається надзвичайно вражаюча панорама навколишніх полонин та лісів.
Вперше туди ми піднялись з дочкою, якій на той момент було півтора рочка. Тої пізньої осені підйом здавався доволі складним, каміння слизьким, а дочку доводилось тягти на собі.
Насправді ж похід простенький, за годинки три впораєтесь. Але враження неймовірні. Кам’яні брили довкола нагадують прадавніх Велетів. Місцина та — лабіринт скель, печер, тріщин та химерних каменюк.
В принципі це ідеальна прогулянка на пів дня навіть з дітьми. Головне, що треба брати в Карпати, — це голову. Голова — це вже 50% успіху. А ще обов’язково візьміть з собою води.
Взагалі, Масив Горгани, до якого належить гора Костел — це один із найбільш заліснених і найменш обходжених карпатських гірських масивів.
Горганські гори досить своєрідні, зі своїми особливостями. Масив характеризується не надто великими висотами, однак — значними перепадами між ними.
Горгани вкриті камінням. Завдяки стрімким схилам, кам’яним розсипам, густим дрімучим лісам та заростям Горгани не випадково вважаються одними із найменш доступних карпатських гірських масивів. Мабуть, саме тому тут можна досить часто зустріти диких тварин — кабанів, оленів, косуль, вовків, кажуть навіть ведмедів, хоча в нас є сумніви.
А ще Ґорґани — частина однойменного природного заповідника: віковічні праліси, червонокнижні рослини, багата флора та фауна — все це можна побачити тут на власні очі.
Раптом ви не в курсі, що таке «праліс» і чим він такий цінний
Праліс — велика лісова екосистема, що виникла і розвивалась повністю природним шляхом, тобто дотепер ніхто, окрім стихій та природних явищ на неї не впливав. Аби ви знали, великі лісові території в Карпатах — поновлені після вирубок, але не в Ґорґанах.
Етимологія назви доволі цікава
- Ґорґани, як синонім — «ґорґотати», «ґорґотіти», «скреґотіти», «скрекотати». Тобто, коли масивні брили каменю, що вкривають вершини гір, рухаються по схилах гір, то створюють шум, глухі звуки — ґорготіння (скреготіння).
- Горгони (грец.) — міфологічні страхітливі чудовиська
Назва Ґорґан походить від румунського слова «gоrgan» — курган. Тут є декілька вершин з назвою «Ґорґан»: Малий Ґорґан, Ґорґан Вишківський, Ґорґан Ілемський, Кінець Ґорґану та інші
Зараз по вододілу Горган проходить межа Франківської та Закарпатської областей. в період між двома світовими війнами тут проходив кордон між Польщею та Чехословаччиною, а під час другої світової - лінія Арпада — оборонні укріплення другої світової війни, що проходили через всі Карпати та мали довжину понад 350 км.
Чемегівський Каньйон
Ще одне цікаве місце поблизу Микуличина — Чемегівський Каньйон
Унікальне природне утворення на р. Прутець-Чемегівський (права притока р. Прут): уздовж річки утворився глибокий кам’яний каньйон посеред лісу, який простягається на багато кілометрів і вражає своєю красою. Рухаючись уздовж нього, можна побачити унікальні геологічні утворення, надзвичайно багату рослинність, яка немов вросла в його кам’яні стіни, невеличкі водоспади, скелі, та джерельця.
Ще один цікавий факт про село Микуличин — тут добувають нафту.
Микуличинське нафтогазове родовище є одним з останніх розвіданих родовищ регіону. У 2001 р. зі свердловини Микуличин у передгір'ях Карпат з глибини 2288 м. одержано промисловий приплив нафти обсягом понад 20 т. за добу. Запаси оцінюють у 29 млн т. нафти.
Тут знаходиться один з найбільших на Прикарпатті дитячих літніх таборів — «Едельвейс». Табір заснований в другій половині 20 ст. та працює в наші дні. Щорічно в таборі оздоровлюються та відпочивають сотні дітей з усієї України
В селі є церква святої трійці, збудована в 1868 році. Її іконостас свого часу було розписано талановитим художником Корнілом Устиновичем. Над проєктом храму працював архітектор Я. Чайковецький.
Поблизу екокурорту красуються гори — Маковиця, Явірник-Горган та Велика Рокита, протікають річки — Прут, Женець та Прутець Чемигівський.
Неподалік населеного пункту можна побачити природну пам’ятку — водоспад Женецький Гук, що знаходиться на висоті дев’ятисот метрів вище за рівень моря. Його води спадають із п’ятнадцятиметрової висоти.
Тож, приїздіть відпочивати в Микуличин.
