Українці звикли описувати свою країну через звичні географічні й політичні координати: «між Сходом і Заходом», «на межі степу й лісу», «між Москвою і Варшавою». Ця оптика зручна, але вона систематично витісняє з поля зору четвертий, не менш реальний вимір — балканський. Він не є метафорою чи натяжкою: це задокументований зв’язок довжиною понад пів тисячоліття, який пройшов через релігійно-книжкову культуру пізнього середньовіччя, торговельні мережі козацької доби, імперську демографічну інженерію XVIII століття, живі етнографічні анклави Бессарабії й Карпат — і врешті став практичним елементом сучасної оборонної архітектури.
Балканський слід в Україні проявляється не в одній точці, а одразу в кількох незалежних площинах — духовній, економічній, політичній, етнографічній і, нарешті, воєнно-дипломатичній. Кожна з них має власну логіку й власних героїв, але разом вони складають цілісну картину: Україна — не периферія Європи, а один із вузлів великого Чорноморсько-Балканського простору.
1. Духовно-культурна матриця: Другий південнослов'янський вплив (XIV-XV ст.)
Найдавніший і, можливо, найглибший шар балканського впливу на Україну — не етнічний і не торговельний, а інтелектуальний. У науці цей процес відомий як «Другий південнослов'янський вплив» — масштабна культурна й релігійна трансформація українських земель у XIV-XV століттях під впливом південнослов'янських книжних осередків.
Каталізатором стала турецько-османська експансія на Балканах. Провідні церковно-культурні діячі Болгарії та Сербії, рятуючи православну книжну спадщину від знищення, масово емігрували на схід — на землі Русі-України. Головними трансляторами нових ідей виступали Афон і Константинополь, а на українських теренах — Київ і монастирські осередки Галичини.
Серед постатей цього періоду виділяються двоє:
- Митрополит Кипріан — вихідець із балканського духовного середовища, який відіграв ключову роль у реформуванні церковно-книжкової традиції.
- Григорій Цамблак — тривалий час працював саме на українських землях, зміцнюючи візантійсько-болгарську традицію і здійснюючи нові переклади грецьких богослужбових і повчальних текстів.
Наслідки цього трансферу відчутні й структурні:
- Ісіхазм — релігійно-філософське вчення про молитву, внутрішнє очищення й особисте, майже містичне спілкування людини з Богом. Ця традиція змістила акцент із зовнішньої обрядовості на внутрішній психологічний стан віруючого.
- «Плетення словес» — новий, емоційно-експресивний літературний стиль: нагромадження синонімів, складні асонансні та алітераційні конструкції, внутрішні монологи, розгорнуті риторичні фігури.
- Розквіт нових жанрів — житія, проповіді, послання, панегірика.
- Текстологічна реформа — масштабна робота з виправлення біблійних текстів, які за попередні століття зазнали викривлень і механічних помилок переписування.
Ця «балканська книжкова реформа» дозволила українській православній культурі зберегти високий богословський інструментарій перед обличчям зовнішніх політичних викликів — і фактично підготувала інтелектуальний ґрунт для наступного культурного піднесення: доби козацького бароко. Іншими словами, задовго до появи Гетьманщини балканський інтелектуальний імпорт уже сформував мову, стиль і духовний словник, яким українська культура користуватиметься століттями.
2. Торговельні мережі й інтеграція еліт: доба Гетьманщини
2.1. Ніжинське грецьке братство
У період Гетьманщини балканська присутність в Україні набула вже цілком матеріальних, економічних і соціальних форм. Головним вузлом, де перетиналися балканські торговельні шляхи, став Ніжин. Наприкінці XVII століття тут сформувалося церковне братство, до складу якого увійшли греки, болгари, волохи (румуни) та інші вихідці з Балканського півострова.
Українські гетьмани — від Богдана Хмельницького (1657 р.) до Івана Мазепи (1696 р.) і Данила Апостола (1732 р.) — послідовно надавали балканським купцям розлогі привілеї:
- звільнення від митних зборів;
- право на власне самоврядування;
- окремий, «компромісний» суд (з 1736 р.);
- власний магістрат.
Грецька громада фактично контролювала значну частку імпорту з Османської імперії та Західної Європи. До України через цю мережу ввозили шовк-сирець з Адріанополя, тканини з Тирнова, вовну, турецький тютюн, вино, саксонську порцеляну й галантерею. У зворотному напрямку йшли шкіра, залізо, солона риба, церковні книги, вироби ремесла.
| Параметр | Характеристика |
|---|---|
| Етнічний склад громади | Греки, болгари, волохи (румуни), молдовани |
| Ключові привілеї | Безмитна торгівля, власний суд (з 1736 р.), магістрат |
| Основний товарообіг | Сукно, шовк, тютюн, хутро, порцеляна, шкіра, залізо |
| Економічний пік | 1746 р. — понад 1800 осіб у громаді; ярмарковий обіг до 1,8 млн карбованців на рік |
Занепад значення братства почався у другій половині XVIII століття — паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини та переорієнтацією торговельних шляхів під тиском економічної експансії Російської імперії.
2.2. Балканська шляхта в козацько-старшинській еліті: рід Мілорадовичів
Балканський елемент інтегрувався не лише через торгівлю, а й безпосередньо у військово-політичну еліту козацької держави. Найяскравіший приклад — рід Мілорадовичів, вихідців із Герцеговини.
Під час московсько-турецької війни 1711 року брати Михайло, Гаврило та Олександр Милорадовичі перейшли на службу до гетьманського й імперського війська, отримавши маєтності на Лівобережній Україні. Михайло Милорадович обійняв посаду Гадяцького полковника (1715−1726 рр.) і став одним із підписантів Коломацьких петицій 1723 року — документа, що захищав автономні права Гетьманщини перед імперським центром. Його нащадки продовжували цю траєкторію: Петро Милорадович став останнім Чернігівським полковником (1762−1783 рр.), а пізніші представники роду залишили помітний слід уже в українській етнографії та історіографії.
Цей приклад важливий тим, що показує: балканська присутність в Україні — це не лише «екзотичні меншини на околиці», а вихідці з Балкан, які ставали захисниками саме української політичної автономії.
3. Імперська геополітична інженерія: Нова Сербія та Слов’яносербія (XVIII ст.)
Середина XVIII століття принесла найбільш цинічний і водночас найбільш системний епізод балканського сліду — використання переселенців з Балкан як інструменту імперської демографічної й військової політики Росії проти самої козацької автономії.
3.1. Нова Сербія
У 1752 році на землях Війська Запорозького Низового постала Нова Сербія. Ініціатором виступив австрійський полковник Іван Хорват, який привів сюди сербських граничарів з військових кордонів Австрійської імперії, рятуючись від релігійного й політичного тиску католицької влади. Адміністративним центром стала фортеця Святої Єлизавети, штаб-квартирою — Новомиргород.
3.2. Слов’яносербія
Роком пізніше, 1753-го, на схід від Бахмуту, між річками Бахмутка й Лугань, виникла аналогічна структура — Слов’яносербія. Її очолили сербські полковники Йован Шевич та Райко Депрерадович. Поселення розгорталися так званими ротами-шанцями, охоплюючи колишні запорозькі зимівники — Кам’яний Брід, Вергунку, Підгірне.
| Критерій | Нова Сербія | Слов’яносербія |
|---|---|---|
| Роки існування | 1752−1764 | 1753−1764 (1783) |
| Локалізація | Межиріччя Синюхи, Дніпра, Великої Висі, Інгулу (Кіровоградщина) | Басейн Сіверського Донця, Лугані, Бахмутки (Луганщина, Донеччина) |
| Керівники | Іван Хорват | Йован Шевич, Райко Депрерадович |
| Центри | Новомиргород, фортеця Св. Єлизавети | Бахмут, Підгірне (Слов'яносербськ) |
| Етнічний склад | Серби (до 75%), болгари, волохи, чорногорці | Серби, болгари, молдовани, поляки |
| Причина ліквідації | Інкорпорація до Новоросійської губернії | Включення до Бахмутського повіту Новоросійської губернії |
Ці адміністративно-військові утворення мали виразний подвійний підтекст. Формально балканські поселенці виконували роль оборонного буфера проти нападів Османської імперії та Кримського ханства. Фактично ж їхнє штучне розміщення прямо на розмежованих територіях Вольностей Війська Запорозького розривало територіальну цілісність козацьких земель, створювало штучний демографічний тиск і слугувало інструментом обмеження козацької автономії.
Показово, що навіть попри значні земельні ресурси й державні субсидії, реальна кількість балканських переселенців виявилася значно меншою за заплановану. Основним ресурсом, що реально освоював край, знову залишалися українські селяни й козаки — змушені або адаптуватися до нових адміністративних умов, або формувати Новослобідський козацький полк. Уже 1764 року указом Катерини II обидва утворення були ліквідовані й інкорпоровані до новоствореної Новоросійської губернії.
Історія Нової Сербії та Слов’яносербії — важливе нагадування: балканський слід в Україні не завжди був органічним чи добровільним. Частина його — результат цілеспрямованої імперської інженерії, яка використовувала балканських переселенців проти української політичної суб'єктності.
4. Живі етнографічні анклави: Карпати та Бессарабія
4.1. Карпатські волохи й гуцульська культура
Освоєння Українських Карпат супроводжувалося поступовим просуванням східно-романського (волоського) населення. Переселенці принесли систему відгінного вівчарства та традиційне «волоське право». Саме на цій основі сформувалася унікальна культура полонинського господарства гуцулів — зі специфікою переробки молока, спорудженням тимчасового житла на високогір'ї, власним господарським календарем.
Слід цього впливу зберігся навіть у лексиці: слова «маржина» (худоба) та «черес» (широкий шкіряний пояс) — прямі балканські запозичення, які досі живуть у гуцульській говірці.
4.2. Бессарабія: найетнічно строкатіший регіон України
Якщо Карпати — це балканський слід, розчинений у гірській культурі, то Бессарабія (історична область, відома також як Буджак, у складі сучасної Одещини) — це його найконцентрованіший, найгустіший прояв. Це найбільш етнічно різноманітний регіон країни: за переписом 2001 року тут проживало близько 129 тисяч болгар, 78,3 тисячі молдован, значна кількість гагаузів (тюркомовних православних християн), росіян-старообрядців, а також албанці й роми. Показово, що жодна національна спільнота тут не становить більшості населення — навіть етнічні українці складають менше половини.
Важливий нюанс, який руйнує романтичний міф про «плавильний казан»: Бессарабія насправді не є котлом у прямому сенсі. Більшість сіл тут моноетнічні, а частка міжнаціональних шлюбів історично низька. Різні громади традиційно спеціалізуються на різних галузях: болгари здавна тримають виноградарство, старообрядці — рибальство на Дунаї й лиманах. Це не змішування в одному горнилі, а щільна мозаїка сусідніх, але окремих світів, які навчилися співіснувати, зберігаючи власну ідентичність.
Каракурт — албанське серце Буджака
Найяскравіший приклад цієї мозаїки — село Каракурт, засноване 1811 року поблизу Болграда переселенцями-албанцями, які тікали з Балкан під час чергової хвилі османських репресій. Селу вже понад 200 років, і воно унікальне навіть у масштабах усієї країни: це єдине село в Україні, де досі живе албанська говірка.
За радянських часів село перейменували на Жовтневе — на честь революції; історичну назву йому повернули лише 2016 року. Цікаво, що болгарська й албанська («арнаутська») частини села за два століття настільки перемішалися, що сьогодні болгари живуть на «арнаутській» вулиці, а нащадки албанців — на «болгарській». Місцеві мешканці згадують, що на початках траплялися й дрібні побутові суперечки — зокрема між албанцями та гагаузами, яких тут традиційно називали «читаці»: албанці селилися ближче до церкви, гагаузи — на Зарічній вулиці.
До 2022 року на сході України існувало ще кілька сіл з албанським корінням, але після окупації Каракурт лишився єдиним вільним селом з живою албаномовною громадою в країні. Символ села — пам’ятник Скандербегу, національному герою Албанії, який зустрічає гостей на в'їзді.
Кубей — гагаузьке село
Поруч із Каракуртом лежить село Кубей — центр іншої окремої громади, гагаузів. Це тюркомовний, але православний народ, який не має спільного етнічного коріння ні з болгарами, ні з молдованами, хоча століттями живе з ними по сусідству в одному кліматичному й господарському поясі.
Болград і Табаки — «українська Болгарія»
Болград заснували болгарські переселенці на початку XIX століття, рятуючись від османського панування. Місто досі зберігає виразно болгарський характер — в архітектурі, топоніміці, кухні. Сусіднє село Табаки — ще один суто болгарський населений пункт того ж переселенського потоку.
Вилкове — дунайський світ старообрядців
Хоча старообрядці-липовани не є балканцями етнічно, їхня громада в місті Вилкове (у дельті Дунаю) — органічна частина того самого прикордонного дунайського світу, що й болгарські та гагаузькі села: рибальська культура, канали замість вулиць, окрема релігійна традиція, що вижила саме на цьому пограниччі імперій.
Кулінарний код Буджака
Кухня в Бессарабії функціонує як точний етнічний маркер:
- Курбан — ягнятина з булгуром, запечена на виноградній лозі — албанська/балканська традиція;
- Каурма з мамалигою — молдовансько-румунський слід;
- Ехнія — цибульний соус з рибою чи індичкою — болгарська кухня;
- Овеча бринза й дунайський оселедець — спільна для всього регіону страва.
Кожна страва тут — фактично «візитівка» окремого села.
Топоніміка Одеси
Балканський слід залишився й у самій Одесі. Вулиці Велика та Мала Арнаутська отримали свої назви саме від албанців-арнаутів, які оселилися в місті наприкінці XVIII століття, — ще одне нагадування, що балканська присутність не обмежувалася сільською периферією, а сягала і портової столиці регіону.
Соціальний нюанс: не все ідилія
Картина мирного співіснування має й темні сторінки. У серпні 2016 року ромські родини були вигнані з села Лощинівка після резонансного вбивства дев’ятирічної дівчини, у якому звинуватили місцевого напів-рома. Ромська громада залишається єдиною спільнотою в регіоні, яка історично зазнавала ворожості й дискримінації, — виняток на загальному тлі порівняно спокійного етнічного співіснування.
Паспортний вимір
Ще одна особливість сучасної Бессарабії — сотні тисяч місцевих жителів, окрім українського, мають друге громадянство: румунське чи болгарське. Це надає регіону не лише етнографічної, а й цілком практичної геополітичної ваги — особливо в контексті інформаційної та гібридної безпеки після 2022 року.
5. Сучасний геополітичний вимір: балканський вектор у безпековій архітектурі (2022−2026)
Повномасштабне російське вторгнення 2022 року перевело балканський вектор із культурно-історичної площини в суто прагматичну, безпекову. Країни Південно-Східної Європи стали важливими партнерами України у військово-технічній допомозі, підтриманні санкційного тиску та євроатлантичній інтеграції. Багатосторонній діалог систематизується через саміти у форматі «Україна — Південно-Східна Європа», де регулярно підтверджується курс на членство України в ЄС і координацію дій у Чорноморському регіоні.
Ключову роль тут відіграють країни, які успадкували від радянської доби значні запаси й виробничі потужності зброї й боєприпасів радянських калібрів:
- Хорватія — уже в лютому 2022 року схвалила військову допомогу на суму 124 млн кун (16,5 млн євро): піхотну зброю, засоби захисту, а також гуманітарне розмінування й підтримку біженців.
- Болгарія — з 2022 по початок 2026 року затвердила 13 пакетів оборонної допомоги (вміст яких залишається засекреченим). У березні 2026 року Софія приєдналася до ініціативи PURL із закупівлі американського озброєння для України та підписала двосторонню безпекову угоду терміном на 10 років.
- Північна Македонія — член НАТО, надає військово-технічну допомогу, зокрема передачу бронетехніки й авіаційних компонентів, і бере активну участь у дипломатичних ініціативах регіону.
| Країна | Головні напрями співпраці (2022−2026) | Політико-безпековий статус |
|---|---|---|
| Болгарія | Постачання артилерійських боєприпасів радянських калібрів, комерційні оборонні контракти | Підписано 10-річну безпекову угоду (2026); перехід від безоплатної допомоги до комерційної співпраці |
| Хорватія | Стрілецька зброя, засоби захисту, гуманітарне розмінування, допомога біженцям | Послідовна підтримка вступних прагнень України до ЄС і НАТО |
| Північна Македонія | Військово-технічна допомога, бронетехніка, авіаційні компоненти | Член НАТО, активний учасник дипломатичних ініціатив регіону |
Динаміка цих відносин чутлива до внутрішньополітичних змін у самих балканських країнах. Після приходу до влади уряду Румена Радева в середині 2026 року Болгарія оголосила про вихід із міжнародної «Коаліції охочих» і припинення безоплатних державних поставок військово-технічної допомоги. Проте оборонна співпраця між Києвом і Софією не зникла, а перейшла на комерційну основу — українське військо продовжує отримувати боєприпаси через прямі контракти з болгарськими підприємствами.
Цей епізод добре ілюструє загальну закономірність: балканський вектор ніколи не був простим чи безумовним — ні в XIV столітті, ні в XVIII, ні сьогодні. Він завжди залежав від політичної кон’юнктури, і водночас завжди знаходив спосіб зберегтися бодай у трансформованій формі.
Висновки: балканське коріння української стійкості
Балканський слід в історії України — явище комплексне й багаторівневе, яке еволюціонувало впродовж понад п’яти століть:
- XIV-XV ст. — Другий південнослов'янський вплив заклав духовно-мовну матрицю: ісіхазм, новий літературний стиль, оновлені богослужбові тексти, які підготували ґрунт для козацького бароко.
- XVII-XVIII ст. (Гетьманщина) — балканська присутність матеріалізувалася у формі торговельних мереж Ніжинського грецького братства й інтеграції балканської шляхти (рід Мілорадовичів) у козацько-старшинську еліту.
- Середина XVIII ст. — імперська Росія використала переселенців із Балкан як інструмент демографічної інженерії проти самої козацької автономії, створивши Нову Сербію та Слов’яносербію.
- XVIII-XIX ст. і донині — стихійні міграції створили унікальні живі етнографічні острівці: волоське право й лексика гуцулів у Карпатах, а в Бессарабії — щільна мозаїка болгарських, гагаузьких, албанських, старообрядницьких сіл, кожне з яких зберігає власну мову, кухню й обряди.
- 2022−2026 — балканський вектор перетворився на стратегічний елемент безпекової архітектури: країни Південно-Східної Європи стали критично важливими постачальниками зброї та боєприпасів, а дипломатія підтверджує спільність інтересів у стабільності Чорноморського регіону.
Українці звикли шукати свою ідентичність між степом і лісом, між Сходом і Заходом. Але значна частина того, що ми вважаємо суто «українським» темпераментом — гостинність, фаталізм, культ сусідства, ставлення до їжі й землі — має набагато більше спільного із сербським, болгарським чи грецьким світом, ніж зі скандинавським чи навіть центральноєвропейським. Можливо, саме в цьому недооціненому балканському корінні й криється секрет тієї життєстійкості, яку Україна демонструє в умовах постійних геополітичних штормів — від османської експансії XV століття до повномасштабної війни XXI-го.
Джерела: матеріали Інституту історії України, Вікіпедії, Carnegie Endowment, Радіо Свобода, Укрінформ, Mind.ua, Слово і Діло, а також польові матеріали видань Ukraїner та «Махала» про село Каракурт.
