15 березня 1939 року в Хусті Сойм Карпатської України проголосив незалежність. Того ж дня почалася і її агонія — угорські війська вже наступали, а на захисників молодої держави чекали не лише нерівні бої, а й одна з найжорстокіших і найзамовчуваніших трагедій напередодні Другої світової війни — розстріл полонених січовиків на Верецькому перевалі.
Як виникла Карпатська Україна
Після розпаду Австро-Угорщини 1918 року закарпатські українці прагнули возз'єднання з іншими українськими землями. 21 січня 1919 року у Хусті зібрався Всенародний з'їзд — понад 400 делегатів з усього краю проголосили бажання приєднатися до Української Народної Республіки. Але ні ЗУНР, ні УНР тоді не мали сил підтримати цей порив: обидві воювали на кілька фронтів одразу.
Натомість чехословацькі керманичі — президент Томаш Масарик і міністр закордонних справ Едвард Бенеш — переконали місцевих політиків і закарпатську діаспору в США, що край отримає широку автономію у складі демократичної Чехословаччини. За Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) договорами Закарпаття, яке тоді офіційно називалося Підкарпатська Русь, увійшло до Чехословацької республіки. Обіцяна автономія, втім, залишалася на папері майже двадцять років — Прага постійно посилалася на брак підготовлених місцевих кадрів і заповнювала адміністрацію чехами.
Ситуація змінилася лише восени 1938 року, коли після Мюнхенської угоди Чехословаччина опинилася сам на сам із територіальними претензіями Німеччини, Польщі та Угорщини. Щоб утримати державу, Прага нарешті погодилася на федералізацію: 8 жовтня 1938 року утворено перший автономний уряд краю на чолі з Андрієм Бродієм. Втім, за лічені тижні з’ясувалося, що Бродій — платний угорський агент, і 26 жовтня його заарештували за державну зраду.
Уряд Волошина і назва «Карпатська Україна»
Новим прем'єром став священник, лідер Християнсько-народної партії Августин Волошин. Саме за його уряду край почав офіційно вживати назву «Карпатська Україна» поряд зі старою «Підкарпатська Русь», а 25 листопада 1938 року українську мову проголосили державною.
За рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року Угорщина отримала Ужгород, Мукачево і Берегове — приблизно 12% території краю з населенням понад 175 тисяч осіб. Столицю довелося терміново перенести до Хуста.
Для оборони краю 9 листопада 1938 року створили воєнізовану організацію «Карпатська Січ», у формуванні якої активну участь взяла Організація українських націоналістів. Командантом Січі став Дмитро Климпуш, начальником Генштабу — полковник Михайло Колодзінський («Гузар»), а зв’язки з Галичиною забезпечував Роман Шухевич під псевдонімом «Щука». За різними оцінками, вступити до лав Січі могли до 10 тисяч людей, але пройшли повноцінний військовий вишкіл лише одна-дві тисячі.
Попри складні умови, у Хусті вирувало культурне життя: виходили газети «Нова свобода» й «Наступ», працював державний театр «Нова сцена», до краю приїхали письменники Олександр Олесь і Улас Самчук, які створили літературне товариство «Говерля».
Вибори і проголошення незалежності
12 лютого 1939 року відбулися вибори до Сойму Карпатської України. Оскільки на чеських та словацьких землях на той момент уже діяв режим однієї урядової партії, а угорські й москвофільські політики до виборів у Закарпатті просто не допускалися, список Українського національного об'єднання отримав 92,4% голосів.
14 березня, під тиском вторгнення угорських військ, Волошин оголосив у Хусті скликання Сойму для розгляду питання незалежності. Вранці 15 березня із 32 обраних послів зібралися лише 22 — частина була в дипломатичних місіях, частина вже на фронті. Цей кворум ухвалив Конституційний акт, яким проголосив повну державну самостійність Карпатської України, синьо-жовтий прапор, гімн «Ще не вмерла Україна» і тризуб із хрестом як герб.
З трибуни Сойму Волошин промовив слова, що стали заповітом цієї держави: він заявив, що навіть якщо молодій державі не судилося довго проіснувати, край назавжди залишиться українським, бо силу волі народу знищити неможливо.
Того ж дня Волошин надіслав телеграму особисто Гітлеру з проханням узяти Карпатську Україну під охорону Рейху. Відповіді не було — натомість німецький консул у Хусті порадив українцям не чинити опір, бо Берлін не може прийняти край під протекторат.
Чому відступили чехи
У ніч на 14 березня 1939 року Гітлер викликав до Берліна президента Чехословаччини Еміла Гаху й поставив ультиматум: або країна погоджується на німецький протекторат, або Німеччина бомбардує чеські міста. Гаха підписав вимогу про протекторат, а німецькі війська вже входили до Чехії. Словаччина того ж дня проголосила незалежність, аби не дістатися Угорщині.
Чехословацька армія, що перебувала в Закарпатті, опинилася в ситуації, коли захищати вже було нікого — держави, якій вона присягала, більше не існувало. Частини отримали наказ відходити без бою до Румунії чи Словаччини. Оборона краю фактично лягла на плечі кількох тисяч погано озброєних добровольців «Карпатської Січі» — переважно молоді, яка вперше в житті тримала зброю в руках.
Учасник подій Володимир Бірчак записав слова знайомого старшини про стан бойової підготовки січовиків: люди хапали крісла, не знаючи навіть, як заряджати набої, а гранати вміла кидати лише одна людина на цілу сотню.
Бій на Красному полі
Найбільша битва цієї нерівної війни відбулася 16 березня 1939 року на Красному полі неподалік Хуста, де українське угруповання чисельністю приблизно 400−500 бійців (за іншими оцінками — до 1600) тримало оборону проти регулярних угорських частин із велосипедними батальйонами, бронетехнікою і авіацією.
Бій розгорнувся одразу на трьох ділянках фронту. Ліве крило під командуванням Якова Голоти і Якова Лащукевича обороняло Королево і майже цілком полягло в цьому селі та на відкритому полі під час відступу. Центральний відтинок утримував поручник Іван Чучка, правий — ветеран Армії УНР Крисків.
Чучка згадував, що просив допомоги з Хуста майже щогодини і тримався до останнього, вірячи, що підмога йде, — доки угорці не оточили його позиції з обох боків і не змусили відступати. Комендант Севлюшської округи Микола Вайда описував, як після другого відбитого наступу побачив поранених січовиків, добитих угорськими солдатами багнетами прямо на полі бою.
Переломним моментом стало залучення угорцями авіації: один із учасників бою згадував, що доти угорці нічого не могли вдіяти, аж поки не надіслали літак, який почав обстрілювати позиції з кулемета — тоді ряди січовиків захиталися. Командир правого крила Крисків підтверджував, що його відділ витримав навіть атаку кінноти, але не встояв, коли одночасно з’явилися літаки й бронетехніка.
Символом стійкості серед безвиході лишилися слова начальника Генштабу Карпатської Січі Михайла Колодзінського про те, що коли розумного виходу з тяжкого становища немає, треба вміти загинути по-геройськи, щоб ця смерть стала джерелом сили для наступних поколінь. Сам він загинув у бою разом із бійцями, яких готував до захисту краю.
Особливий героїзм виявив пластун-розвідник Іван Попович: під час відступу, коли потяг з рештками захисників уже рушив, він вискочив із кулеметом і почав відбивати атаку велосипедистів, урятувавши товаришів, але не встиг сам сісти в потяг — угорці спіймали й розстріляли його на місці.
Кореспондент Associated Press Роберт Паркер, який рухався разом з угорськими військами, згодом описав побачене на полі бою: молоді світловолосі хлопці, декому ледве виповнилося шістнадцять, лежали в засніжених садах у мундирах Січі, в яких мріяли визволити Київ і землю своїх предків.
Після кількагодинного бою, зазнавши важких втрат, українські добровольці відступили до Хусту, який угорці зайняли того ж дня.
Трагедія Верецького перевалу
Та найтемніша сторінка цих подій розгорнулася не на полі бою. 17 березня угорці передали сотні полонених січовиків — переважно вихідців із Галичини — польській прикордонній владі на Верецькому перевалі, який тоді розділяв Карпатську Україну і Польщу.
Наступного дня, 18 березня, польський Корпус охорони пограниччя вивів полонених групами по 70−80 осіб на відстань 1,5−2 кілометри в обидва боки від перевалу і розстріляв їх над навколишніми селами — Новою Розтокою, Верб’яжем, між Петросовицею, Жупанами і Лазами.
Причина цього злочину була суто політичною: серед полонених було чимало членів забороненої в Польщі ОУН, і польська влада боялася, що, повернувшись додому в Галичину, вони становитимуть загрозу стабільності польської держави в регіоні. Дослідники стверджують, що існував наказ маршала Едварда Ридз-Смігли не допустити повернення жодного січовика на польську територію — тож коли угорці передали полонених, їх розстріляли без жодного розслідування чи суду.
За різними оцінками, було вбито від 500 до 600 полонених. Тіла скидали в ями або залишали на схилах гір, де їх пізніше, коли зійшов сніг, знаходили й ховали місцеві селяни.
Про цю трагедію десятиліттями мовчали — і радянська влада, якій не потрібна була пам’ять про українську державність, і Польща, яка так і не визнала свою відповідальність за розстріл. Лише завдяки пошуковим експедиціям 2008−2015 років на перевалі знайшли й перепоховали останки 22 січовиків на меморіальному цвинтарі.
Наслідки: репресії і забуття
Після поразки президент Августин Волошин з частиною уряду емігрував через Румунію. У 1945 році, коли на Закарпаття прийшла радянська влада, він відмовився евакуюватися далі, був заарештований радянськими спецслужбами і помер у московській Бутирській в’язниці того ж року. Репресій зазнали не лише прихильники української незалежності — розстріляли навіть колишніх лідерів проугорського і москвофільського таборів, як-от Андрія Бродія і Степана Фенцика: для радянської влади ворогом була сама ідея місцевої політичної суб'єктності.
За різними оцінками, під час оборони Карпатської України і в наступних репресіях загинуло від 2 до 6,5 тисяч людей.
Чому це важливо пам’ятати
Карпатська Україна проіснувала лічені дні, але залишила по собі не лише спогад про бій, а й доказ того, якою ціною авторитарні сусіди — і угорський, і польський режими — готові були придушувати саму ідею української державності. Красне поле стало символом жертовності перед лицем свідомо нерівного бою, а Верецький перевал — нагадуванням, що війна не закінчується, коли складено зброю: полонених, які вже не могли чинити опір, знищили не з воєнної необхідності, а з холодного політичного розрахунку.
